logos

Головна » Репортаж » Обстріли й евакуація: історія херсонської родини, яка втікала від війни

Обстріли й евакуація: історія херсонської родини, яка втікала від війни

Цієї ночі ворог завдав ракетного удару по Львівській області. Як повідомляють місцеві ЗМІ, це був наймасованіший обстріл області за весь час московитського вторгнення. На щастя, інформації про травмованих та загиблих нема, але є повідомлення про руйнування інфраструктури.

Внаслідок нічного удару по Львівщині постраждав щонайменше один приватний будинок. В ньому перебувала родина з Херсона, що тільки нещодавно змогла евакуюватися з тимчасово окупованого Херсона. Алевтинарозповідає, що навіть в рідному місті, перебуваючи під обстрілами, такого потужного вибуху ще не чула.

«Моя свекруха саме перебувала на подвір'ї — то її накрило вибуховою хвилею. Ми одразу ж побачили, як з даху полетіли дошки та іскри», — згадує події цієї ночі херсонка.

Редакція публікує матеріал, оприлюднений раніше на офіційному сайті організації UNICEF. У ньому Алевтина розповідає про те, як зазнав руйнувань її власний будинок у передмісті Херсона, як їй із донькою доводилося ховатися від обстрілів поблизу Чорнобаївки. Нині ж війна наздогнала жінку навіть на Львівщині.
Далі наводимо текст від UNICEF без змін. Публікація датується 18 квітня 2022 року.

Як почалася війна для херсонців

Фото: unicef.org
Херсонка Алевтина має 12-річну доньку. Разом з нею вона вже місяць сидить в підвалі під постійними обстрілами. Виїхати з міста неможливо, воно заблоковане. В самому Херсоні практично закінчилися продукти та медикаменти.

«Там, де ми зараз перебуваємо, постійно чути якусь стрільбу і вибухи. Моя донька вже навчилася відрізняти, з чого саме і куди стріляють. Мені дуже страшно, я намагаюсь «зайвий раз» не виходити з дому. А от донька якось швидше адаптувалася до нових реалій», — говорить жінка.

Про те, як почалася війна, Алевтина згадує з болем. Спогади про перші хвилини нападу назавжди закарбувалися в її пам’яті.

«Я прокинулася близько 4-ї ранку. Мій телефон буквально «розривався». Надходили повідомлення від друзів, знайомих. В силу своєї професії я маю багато контактів. І от просто всі вони в один голос кричали: «Почалася війна, нас атакують!» Мені розповідали про те, як вбили наших прикордонників, як вдерлися у наші прикордонні міста»
Жінка розповідає, що спочатку не могла до кінця усвідомити, що все це правда. Вона гарячково стала будити чоловіка, але він також не повірив. Усвідомлення реальності прийшло вже тоді, коли над їхнім будинком пролетіли перші гелікоптери.


«В паніці я збирала дитячі речі, медикаменти, згадувала слова інструктора з «Червоного Хреста» про те, як можна зупинити кровотечу скотчем. Я не знала, що робити насправді — чи я маю йти зараз на роботу, чи тікати з міста? Донька ночувала у бабусі, в іншому районі Херсона. Отже, нам треба їхати до них».

Будинок Алевтини стоїть поруч з Антонівським мостом. Це передмістя Херсона, і саме тут відбувалися найжорстокіші бої перших днів війни. Жінка чітко пам’ятає жахливу картину: на пляж, облаштований жителями сусідніх будинків, висадилися війська. Поруч, в полі, — теж десант. І все навколо палає…

«Я чула дивні звуки й не могла зрозуміти, звідки вони. Щось вибухає, щось постійно гудить. Мені пишуть, що стріляють по аеропорту в Чорнобаївці, інші — що влучили в Антонівський міст. Виходжу на вулицю — міст стоїть, але по ньому на шаленій швидкості несуться машини… Відчуття Апокаліпсису…»

Перші спроби евакуюватися, бої на Антонівському мосту

Фото: unicef.org
Чоловік Алевтини Євген простояв у черзі за пальним близько двох годин. Сама жінка в цей час обдзвонила рідних, аби зібрати всіх в одному місці. Більшість живе в інших районах міста й вони навіть не усвідомлювали, що відбувалося вже у передмісті, практично, за кілька кілометрів від них.

Алевтина та Євген нарешті приїхали до своєї доньки. Дівчинка перелякано питала, що буде далі. Все, на що спромоглася Алевтина, це поправити доньці шапку і сказати, що все буде добре.

«Донька почала плакати, що нікуди не поїде без нашого пса та кота. Нам довелося повертатися додому. До того ж у паніці я забула там всі документи».

Жінка згадує шлях додому — довкола все палало і диміло, побачити щось було важко. Вдома виявили, що кіт злякався вибухів і втік, пес був на ланцюгу і намагався зірвати його. Посадили в машину собаку, взяли документи й швидко поїхали.
«Коли ми полишали дім, то зустріли сусідського хлопчика Миколу. Вони жили вдвох з мамою. Того дня його мама поїхала у місто у справах. Я хотіла забрати його з нами, але Миколка навідріз відмовився — він чекав на маму. А щойно ми поїхали звідти, наші будинки «накрило», — згадує жінка.

За якийсь час сусіди повідомили, що мама Миколи загинула. В їхню садибу прилетів снаряд, хлопчик дивом лишився неушкодженим. Він власноруч дістав тіло мами з-під завалів і ще добу просидів поруч з нею, поки волонтери змогли дістатися до нього і забрати з зони бойових дій. Микола до останнього не хотів лишати маму.
«Моя Юля і Микола дружили ледь не з дня народження. Його мама тримала коней, Юля часто ходила до них на подвір’я. Діти разом їздили на конях в нашому полі за будинком, купалися з ними в Дніпрі», — згадує Алевтина.

Фото: unicef.org
Під час цього обстрілу постраждав і будинок самої Алевтини — уламками снарядів пошкодило дах, він просто впав у кімнати. Цей дім вони роками зводили власними руками, заклали сад.

«Миколу вивезли з-під обстрілів знайомі. Його передали бабусі. Він спілкується з моєю донькою в мережі. Заспокоює. Хлопчик дуже сильний, мама виховала його дуже сміливим. Але я навіть не уявляю, як дитина настільки по-дорослому змогла пережити таку трагедію — втрату матері…»

Обстріли Чорнобаївки та дитячі переживання

Родина Алевтини вирішила відсидітись та перевести дух в її бабусі. Вона живе на іншому кінці міста. Тут, в разі чого, пряма дорога до Миколаєва, там — траса до Києва, можна поїхати й до родичів на Львівщину. Тут вже до всіх прийшло усвідомлення, що війна стала новою реальністю.

Втім лишалась надія, що все скоро закінчиться. Але минали дні, а все ставало тільки гірше. Найбільшою проблемою стало те, що бої від Антонівського мосту пересувалися на іншу окраїну міста — саме туди, де ховалася родина Алевтини.
«За чотири кілометри від нас розташований аеропорт. Це та сама Чорнобаївка, в якій зараз постійно відбуваються обстріли. Але звідси нам вже нема куди їхати — наш будинок зруйнований, будинок в місті, де ми могли б заховатися, також обстріляли у перші дні. Там теж загинули люди. Тому нам доводиться ховатися в підвалі».

Фото: unicef.org
Юля відсвяткувала свій 12-й День народження під канонаду, ховаючись у своєму укритті. Його зробив дідусь — він облаштував сховок просто під столом, обклавши одягом, ганчірками, подушками. Просто на підлозі Юлі постелили плед, на якому вона спить, коли на вулиці тихо.

Тут дівчинка навчилася в’язати, робить одяг для своїх ляльок. Так вона відволікається від реалій війни. А ще Юля продовжує спілкуватися з Миколою. Зараз вона для нього — чи не найближча людина.

«Перші дні Юля боялася подзвонити йому, написати. Питала у мене: «А як з ним говорити? Що сказати? Як заспокоїти?» Але Миколка сам написав. І зараз більше він заспокоює мою дівчинку, ніж вона його. Постійно вигадує їй завдання: покліпати на відео оком 40 разів або розв'язати математичну задачу. Так моя дівчинка справді відволікається», — говорить Алевтина.

За словами жінки, якби Микола не підтримав її доньку, то було б набагато гірше. Вона згадує, як у перші дні Юля сиділа на підлозі, обійнявши пса, і плакала. Пес підвивав в унісон дівчинці. Але мамі Юля не зізнається, що їй важко.
Фото: unicef.org

Проблеми з магазинами — пусті прилавки та захмарні ціни

Алевтина каже, що ніколи не могла подумати, що 12-річчя доньки вони святкуватимуть з домашніми закрутками. Зі «святкового» були дві шоколадки, які Алевтина придбала напередодні війни.

«Обидві мої бабусі — вони «діти війни». Це лишилося з ними назавжди. Тому вони все життя робили закрутки з овочами, джемами — з усім, що було «зайвим». Ми посміювалися з них — все одно того ніхто їсти не буде. А тепер я усвідомлюю, наскільки я вдячна моїм бабусям за те, що вони робили ці запаси. Без них ми б не вижили».

Алевтина говорить, що пробувала виходити в місто по харчі. Полиці магазинів пусті. Якщо десь і лишились якісь продукти, то продають їх з величезною націнкою. Так, кілограм м’яса коштує 350 гривень. Стільки ж беруть і за кістки для бульйону. Свій бізнес родина втратила через воєнні дії, тому це сильно вдарило по фінансовому становищу родини. Тож доводиться обходитись домашніми запасами бабусь.

«Мої бабусі — вони чарівниці. Навіть з нічого їм вдається приготувати нам ледь не святковий стіл. Юля саме росте, їй потрібен нормальний раціон. Як можемо, ми це робимо. От днями навіть оладки посмажили», — розповідає жінка.

Перші дні в родини була свіжа питна вода. Втім, внаслідок обстрілів, водогін перебили. Коли водопостачання поновилось, то вода вже мала солоний смак, від неї почало нудити. Тож тепер доводиться купувати воду, яку підвозять централізовано. Але тут інша проблема — готівки бракує, а банкомати не працюють, говорить Алевтина. Як вийти з цієї ситуації, жінка не знає.
Фото: unicef.org
Одного дня з’явилась інформація, що є можливість виїхати з Херсона. Рішення далося важко — вся родина не могла виїхати на одному авто. Євген же наполягав, що треба вивезти хоча б дитину та пса. Але здійснити це так і не вдалося — затори, блокпости, втрачені час і нерви. Родина в результаті повернулась.

«Ми знаємо, що комусь вдалося виїхати. Але так само часто чуємо про те, як цілі сім’ї потрапляли під обстріли. В полях навколо Херсона зараз багато розстріляних машин. Так ризикувати ми не готові. Якби нам дали гарантії, якби відкрили дорогу — це інша справа, ми б могли евакуюватися», — каже Алевтина.

P. S. Після публікації цього матеріалу Алевтина з донькою та чоловіком таки змогли виїхати із заблокованого Херсона. Вони зупинилися у родичів на Львівщині, але навіть тут вже кілька разів опинилися неподалік від епіцентру ракетних ударів. Таким чином родина Алевтини вже удруге тікаючи від війни опиняється знову під обстрілами...

Імена всіх героїв змінено з міркувань безпеки. Усі вони й досі перебувають на тимчасово окупованих територіях.
Матеріал створено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу